20 січня 1990 року в Баку кров пролилася недаремно. Загиблі принесли свої життя на вівтар свободи й незалежності країни

Якийсь час тому я дала для одного будапештського видання інтерв'ю про трагічні події 20 січня 1990 року в Баку. Однак цього інтерв'ю з низки причин так і не опублікували. Думаю, інформація, надана в цьому матеріалі, й оцінки подій 30-річної давнини досі не втратили актуальності, особливо з огляду на те, що нещодавно сталося в Казахстані.

«Солдати обстрілювали перехожих на вулицях, житлові будинки, машини. Людей чавили гусеницями військової техніки»

Нагадаю, що 19 січня 1990 року Президія Верховної Ради СРСР без згоди Верховної Ради Азербайджану видала указ "Про запровадження надзвичайного стану в місті Баку". Указ набував чинності з 00 годин 20 січня. Проте до ранку 20 січня часу набуття чинності указом не розсекречували. Крім цього, представники Москви – секретар ЦК КПРС Андрій Гіренко і голова Ради Союзу Верховної Ради СРСР Євген Примаков – переконували офіційних представників Азербайджану і населення, що вводити війська в місто не планують. Це ввело в оману учасників мітингів та пікетувальників.

Але вже в ніч із 19-го на 20 січня група спецпідрозділу "Альфа" підірвала енергоблок азербайджанського телебачення. Після цього почалася військова операція, якою керував міністр оборони СРСР маршал Дмитро Язов. У наступ перейшли перекинуті до Азербайджану війська, частини Бакинського гарнізону, десанти з військових кораблів. Тяжка військова техніка з легкістю зруйнувала барикади. Війська застосували сльозогінний газ, відкрили вогонь на ураження. Солдати обстрілювали перехожих на вулицях, житлові будинки, машини. Людей чавили гусеницями військової техніки.

Широкомасштабна акція радянської армії призвела до загибелі в Баку та інших населених пунктах у республіці 131 людини, 400 осіб заарештували, 744 – дістали поранення, четверо людей зникли безвісти.

Такі події відбулися раніше в Алма-Аті (1986 року), Мінську (1988 року), Тбілісі (1989 року), пізніше в Душанбе (1990 року), Вільнюсі та Ризі (1991-го), де жертвами також стали цивільні особи.

До 1990 року [генеральний секретар ЦК КПРС] Михайло Горбачов остаточно втратив розум та орієнтири. Він кидався, лавірував, намагаючись урятувати СРСР. Усі його думки були лише про це. Це вже постфактум, намагаючись заробити "очки" на Заході, він стверджував, що свідомо розвалював державу. Горбачов не був стратегом і не мав дару прораховувати ситуацію на кілька кроків уперед. Тому намагався проводити політику "нового мислення" старими тоталітарними методами.

Зв'язок між розвалом СРСР і подіями в Баку 20 січня 1990 року найпряміший. Принаймні після них багато людей в Азербайджані та інших республіках колишнього Союзу зрозуміли, що СРСР приречений. До речі, одним із перших це зрозумів колишній член Політбюро ЦК КПРС Гейдар Алієв, який 21 січня 1990 року прийшов до постійного представництва Азербайджану в Москві та виступив на імпровізованому мітингу, засудивши політику Горбачова.

Причина введення військ була одна. Про неї гранично чітко сказав у своєму коментарі до однієї із моїх статей колишній міністр внутрішніх справ СРСР Вадим Бакатін. У цьому коментарі Бакатін визнає, що на той час в Азербайджані фактично правив Народний фронт Азербайджану. "І має рацію авторка, – каже ексміністр, – НФА переміг би Комуністичну партію Азербайджану на виборах". Далі він згадує про те, що і без виборів радянська влада фактично перестала існувати у "28 містах та районах республіки". А потім Вадим Бакатін фактично підтверджує висновки, які пролунали в моїй статті. Про те, що війська було введено зовсім не для захисту мирного населення від "розгулу національного екстремізму", а з іншою метою. "Ціною жертв, – пише Бакатін, – було відновлено радянську владу в АзРСР, було встановлено конституційний лад".

«Кров пролилася недаремно, і загиблі 20 січня принесли своє життя на вівтар свободи й незалежності країни»

В Азербайджані є різні підходи щодо оцінки головних винуватців січневих подій. Одні вважають, що в усьому винна Москва, Горбачов та його команда. Інші вважають, що винні також місцеві керівники того часу, які не змогли налагодити діалог з опозицією та своїми невмілими діями спровокували протистояння в суспільстві. Треті звинувачують опозицію, насамперед радикальне крило Народного фронту, яке вивело беззбройних людей на вулиці та штовхнуло їх під танки. Але всі одностайні в думці, що ці події спровокували процеси децентралізації, поглибили недовіру та ненависть до Москви і, зрештою, сприяли розвалу СРСР.

Сьогодні в Азербайджані вважають, що кров пролилася недаремно і загиблі 20 січня принесли своє життя на вівтар свободи й незалежності країни. Тому вони є справжніми героями та борцями за нашу свободу.

У ті дні здавалося, що життя зупинилося. Що нас усі зрадили і забули. Не хотілося жити. В очах увесь час стояли сльози. Цей день повернув мене в журналістику, і я вночі, за гарячим слідом, написала есе "Чому?", яке увійшло до збірки "Чорний січень?". Серед інших там був такий абзац:

"...Перебудова – перестрілка, демократизація – деградація, гуманізм – шовінізм, плюралізм – націоналізм... Донедавна ми думали, що це слова-антоніми, тобто несумісні поняття. Донедавна... Зараз нас, вражених подіями 19-го та 20-го, дехто з високих трибун намагається переконати, що нічого страшного не сталося. "Демократію треба вміти захищати, революції без жертв не буває. Країна переживає перехідний період, найважчий і найвідповідальніший, із суворих випробувань ми вийдемо сильними й оновленими тощо". Чуєте? Знову знайомий, набридливий мотив: жити буде краще, жити буде веселіше.

Великий російський гуманіст Федір Достоєвський понад сто років тому проголосив своїм кредо: "Я не приймаю царства майбутньої гармонії, якщо в її заснування буде закладено хоч одну закатовану дитину". А ми вже не одного співвітчизника поклали на вівтар перебудови нашої майбутньої "правової держави". Одного я не можу зрозуміти – чому шлях до створення цієї "правової держави" знову (як і у сталінську епоху) проходить через насильство, смерть, руйнування?

Чому всі наші революції такі криваві?

Чому наша перебудова не може бути "ніжною" (за аналогією з "ніжною" революцією в Чехословаччині)?

Чому, коли трощать "берлінську стіну" і продають її уламки за валюту, центральна преса цьому розчулюється, а коли щось схоже відбувається на радянсько-іранському кордоні, по обидва боки якого живуть кровні брати і сестри, безжально відторгнуті одне від одного колючим дротом, це називають "погромом" та "варварством"?!

Чому, щоб відновити "порядок і спокій" у місті Баку, потрібно було придушити танками й перестріляти сотні невинних людей, підірвати телебачення, позбавити багатомільйонне населення столиці Азербайджану всіх засобів зв'язку та комунікацій – пошти, телеграфу, газет, – повністю ізолювавши нас від зовнішнього світу, як прокажених?!

Чому, оголосивши нашою спільною метою створення "правової держави", проголосивши пріоритет загальнолюдських цінностей, визнавши віденські домовленості, центральні органи влади стосовно власного народу застосовують ті самі антиправові, антиконституційні, антилюдські методи, виступаючи з позицій сили? Нескінченна низка "чому", на які немає відповіді…
Джерело: https://gordonua.com/ukr/blogs/elmira-ahundova/20-sichnja-1990-roku-v-baku-krov-prolilasja-nedaremno-zagibli-prinesli-svoji-zhittja-na-vivtar-svobodi-ta-nezalezhnosti-krajini-1591117.html